МУНІЦИПАЛЬНИЙ ТЕАТР «БЕРЕЗІЛЬ»
Бориспільської міської ради Київської області

 

Вони вміють розмовляти кількома го лосами, бути одночасно в різних подієвих місцях казки і виготовляти ляльок. За 25 років своєї роботи жодного разу не по жалкували про вибір фаху.
– Це щастя, коли ти любиш свою професію та із задоволенням ідеш на виставу, – кажуть актори.

Як оживити неживе
Перше моє запитання, коли розгледіла купу ляльок:
– А як ви зображаєте емоції? Адже їхні обличчя непорушні, відкривається лише рот, тільки в декотрих можуть по вертатися очі.
– Міміку передаємо голосом, інтона цією, світлом, – пояснюють актори. – Лялька здатна розмовляти руками, жес тами. Тому п’єси треба обирати такі, де є дія, а не довгі монологи. Маріонетки спеціально роблять з ней тральним виразом обличчя і обов’язково – з великими очима, а життя в них вселяє майстерність актора-поводира.
– Маленька дитина дуже чутлива до голосів, тому це помилкове твердження, що театр дитячих ляльок може існувати без акторів-чоловіків, – зазначає Вікторія, яка може бути Бабою-Ягою, Зайченям, Їжачком, але вовка чи великого ведмедя голосом не передасть.
Сергій володіє п’ятьма голосами за тональністю, аби діти не могли його впізнати, тоді як за інтонаціє та ритмікою – безліччю. Але додає, що пропищати маленьким зайченям його голосові зв’яз ки не спроможні. Одну Бабу-Ягу у виставах озвучує Вікторія, другу – Сергій.
Актор-лялькар дещо універсал: він грає і як звичайний актор у дорослих спектаклях, тоді як Вікторія ліпше почу ва ється за ширмою. Вона не завжди готова зустрітися з глядачем віч-на-віч. Актори тільки подеколи відокремлені ширмою, оскільки лялькові спектаклі бувають планшетні (коли маріонетка рухається на поверхні столу і акторів видно або коли лялькар накидає на себе костюм і стає частиною своєї підопічної), а також ширмові – за запоною рухаються ляльки пальцеві, одягнуті на руку, чи тростеві, коли рухами персонажа керують за допомогою паличок і мотузок.
Ми в оточенні безлічі ляльок! Ось на мене дивляться два вовки, зі стіни щирить свої зуби зла чаклунка, на столі лежить лисеня-хитрун. В активі акторів за 8 років співпраці з театром назбиралося 12 спек таклів, і в кожному від чотирьох до восьми основних ляльок – цікавих, різнопланових, унікальних. Тому жителів казкової країни у театрі приблизно 80. Бо прихильники Мельпомени вважають моветоном, якщо лялька, декорація чи музика мігру ють з одного спектаклю до другого.
– У нас шість зайців, чотири вовки, дві баби-яги. Подеколи спектакль потребує дві тотожні ляльки (дублі, як кажуть актори), але у різному вбранні, бо неможливо швидко переодягнути персонаж. Скажімо, Маленька фея змінює свій одяг залежно від пригод. Або у виставі «Кіт-хвалько» – один герой, але він різної величини. Приміром, на дереві котик має бути невеличким, аби підкреслити висоту. Для відтворення казки важливу роль відіграє і маса антуражу. Наприклад, лялька їсть малину. Вона її справді має їсти, тобто зривати ягідку, а корінець випльовувати. Чи, скажімо, перед очима глядачів опара справді мусить піднятися чи осісти. Або потрібно, щоб у вовка невдахи на голові виросли гриби, бо він випив чар-зілля! Оживлення неживого – саме це приваблює дітей у ляльковому театрі.
Актори намагаються уникати вистав, що є в репертуарі інших театрів, оскільки поважають свого глядача – в театрі немає «Трьох поросят» або «Червоної шапочки». «Кіт-хвалько» – суто власний продукт. Цю інтерактивну екологічну виставу створили самі.

Від 2 до 10
Найкращий вік для їхнього глядача, на думку акторів, років 5-7 – малі все розуміють, але ще вірять у казку.
– Десятилітнім ми вже не цікаві, – запевняють вони. – Нещодавно перед чотирикласниками грали в місцевому ліцеї «Зимову чудасію» за твором Всеволода Нестайка «Лісова школа», що входить до шкільної програми. Школярі не сприймали виставу як реальну розповідь. Вони коментували, зазирали в смартфони.
– Глядач бориспільського театру значно омолодився. На вистави приводять чимало півторарічних малюків, які ще не розуміють дійства і багато чого лякаються – гучного голосу, музики, світла, – роз повідає Вікторія. – Діти змінилися, їм часто подобаються негативні герої, приміром вовки, які в дитячих виставах все одно добряки. Малюки потребують енергійного дійства, вони спроможні висидіти на виставі щонайбільше 40 хвилин.
– Діти не терплять, коли з ними сюсюкають. Коли розмовляєш з ними, як із рівними – буде контакт, – додає Сергій. – Залежно від віку глядачів я можу змінювати інтонацію: для маленьких – бути таким собі казкарем, напустити таємницю на кшталт «а давайте я розповім вам казку», тоді як школярі вже виросли із казки, їм треба розповідати повчальну історію.
Хоч Бориспіль невеличке місто, але на зимові канікул всі місця на дитячі вистави були розпродані. Дехто з батьків, не подбавши про квитки завчасно, був незадоволеним, що не міг потрапити на виставу. Актори вже знають своїх прихильників: хлопчик Денис з мамою не вперше дивляться виставу, а дідусь із двома онуками завжди приходить з квітами з власного саду.
Глядацька зала театру камерна – максимум для сорока відвідувачів. Від першого ряду крісел до ширми максимум кілька метрів, тому подеколи дітлахи кидаються рятувати казкового героя. Вони можуть актора назвати «дурнем» чи кинути в нього іграшкою. Або зайти за кулісу і довго там стояти, спостерігаючи за роботою акторів.
Після вистави ляльки оселяються в тісній комірчині разом з іншим реквізитом. Місця мало.
– Міський голова обіцяв подарувати нам велику сцену. Ось тоді заживемо! Ляльки матимуть власні апартаменти, – посміхається Сергій. А поки що нинішнє приміщення не надто вдале для театру ляльок, зала невелика, відносно низька стеля. Сергій, дядько зростом під два метри, під час вистави згинається, щоб не було видно потилиці над ширмою.

 

I актор, і бутафор
Ляльок актори роблять власноруч, вони так навчені. Вікторія і Сергій про себе кажуть, що вони «штучний товар», бо на ляльковому відділенні Київського естрадно-циркового училища їх було троє на курсі. Вікторія взагалі «тирсова» дитина (церковий термін), її батьки досі працюють акторами в академічному театрі ляльок. А Сергій з дитинства мріяв працювати в театрі відтоді, коли подивився «Бридке каченя».
Якщо ляльку замовляти у майстра – це дорого, від 100 доларів. Їхні викладачі наполягали: актор мусить уміти не лише грати, а й насамперед власноруч робити свій інструмент – ляльку. Найскладніше зробити скульптуру голови та механіку. На виготовлення однієї ляльки потрібно мінімум кілька тижнів. Спершу роблять пластилінову модель обличчя, на яку клеять до 10 шарів пап’є-маше. Кожен паперовий шар треба ретельно приклеїти, розгладжуючи всі клаптики, щоб повітря не потрапило і вигляд був натуральний.
– Воно аж дзвеніти має, коли висохне, – каже Сергій. – Лише висихання по требує цілий тиждень, а то й більше.
Далі шліфування наждаком, фактура – тканиною, розпис фарбами. Доводиться бігати секонд-хендами в пошуках на туральних і цікавих тканин. Потім слід зробити дерев’яний каркас: плечі, механізм обертання голови, очей, розкривання рота, ручки, до них приєднати спеціальні трості. Насамкінець ляльку одягають.
– Директор театру Світлана Бевз грошей на реквізит не шкодує, – підкреслює Вікторія. – Якщо у спорті є граючі тренери, то у нас вона – граючий директор: неодноразово виходить у спектаклях на сцену, тому розуміє всі вимоги акторів. До того ж вона чудово шиє і може допомогти з викройками для одягу ляльок.
Проте з’являтися на сцені ляльці ще зарано. Варто «налагодити стосунки» з актором. Є таке поняття, як фаза пасивного споглядання. Це коли лялька й актор звикають одне до одного, коли душа ляльки звикає до руки актора. Маріонетка має «сісти на руку», щоб ляльковод почав її відчувати. Тобто вдягнути її, по крутити в руках. Головне – відчути її. Комусь для цього треба 5 хвилин, комусь – місяць.
– Буває, що ти на хвилинку забув якийсь момент і раптом усвідомлюєш, що лялька тебе веде. І не розумієш – ти це сказав чи ляльковий напарник тобі підказав? – розповідає Сергій. – Це містична мить, єдина секунда, але ти розумієш: відбулося єднання. Потім ти ідеш далі, вже ведучи ляльку.
Акторів, що працюють за ширмою, не завжди віншують нагородами і званнями, бо «вовку і зайчику ніколи не дадуть по чесне звання». Проте найбільша нагорода для них – здивоване запитання батьків після спектаклю: а де інші актори поділися, голосів і ляльок на сцені було більше, ніж на вас двох? Або трирічний малюк навідається за кулісу пригостити актора шоколадною цукеркою, чи хлопча на автобусній зупинці вигукне: «Дядьку Вовк, а я вас знаю!»

Лада БОНДАРЕНКО
Фото Олександра ЛЕПЕТУХИ