МУНІЦИПАЛЬНИЙ ТЕАТР «БЕРЕЗІЛЬ»
Бориспільської міської ради Київської області

Вони обидві працюють у Бориспільському муніципальному театрі, обидві творчі талановиті особистості. І обидві просто вродливі жінки! Дивовижний збіг обставин – вони ще й народилися в один день, 4 березня, тільки в різні роки. А цьогоріч, як з’ясувалося, ще й в один день відзначають свої ювілеї.

Давайте познайомимося: директор театру Світлана Бевз і його художній керівник Галина Поминальна, представниці двох різних акторських поколінь нашого міста.

Їхні долі багато в чому схожі. Обидві ще з дитинства мріяли стати актрисами, грали у шкільних виставах, Галина навіть сама писала для них сценарії. Пізніше здійснили свою мрію. Галина вчилася на акторських курсах при театрі імені Івана Франка. Світлана – у Київському естрадно-цирковому училищі, пізніше закінчила університет культури, де вчилася у творчій майстерні відомого радянського і українського актора, народного артиста Костя Степанкова.

Перед обома жінками свого часу постав вибір – сім’я чи творча кар’єра. Обрали тоді кохання, дітей і родинне щастя. Як склалися б їхні долі, коли б вибір був іншим? Можливо, хтось із них став відомою на весь світ актрисою, а хтось уже спочивав на лаврах, здобувши звання народної? Хтозна, час не повернеш назад. Та вони все ж повернулися до творчої кар’єри, реалізувалися як актриси та особистості у царині мистецтва.

Розмовляю з двома талановитими бориспільськими ювілярками і радію тому, що в наш непростий час, виявляється, можна знайти щасливих жінок. І шукати довго не треба, зайдіть до Муніципального театру, де працюють обидві. Вони живуть мистецтвом і мистецтвом мріють.

І коли запитую про мрії, також відповідають майже однаково.

Світлана: «У Борисполі має бути великий театр з великою залою. Хочу щоб наш театр прогримів далеко за межами України!»

Галина висловлює такі ж самі бажання і додає: «Підняти культуру в Борисполі. Зробити професійний солідний театр. Глядачів треба закохати у театр. Як це зробити? Через маленьких дітей, які займаються в нашій студії, відвідують наші дитячі вистави».

Беззастережна любов до театрального мистецтва об’єднує двох жінок. Тоді, коли Галина Поминальна була ще актрисою Бориспільського Народного театру «Березіль» і приходила в школу до своєї доньки Тетянки, вона не помічала, певно, сповнених щирого захоплення очей дівчинки з паралельного класу. «Яка гарна у Тані мама та ще й актриса, я теж хочу бути такою!» — із захопленням мріяла маленька Світланка. Як відомо, дитячі мрії іноді здійснюються. Можливо, саме завдяки отій статній красуні Світлана Бевз розпочала акторську кар’єру.

Та бориспільська школярка Світлана і не підозрювала, як важко було тій красуні — мамі її шкільної подруги Галині Поминальній, яка перебувала в багатьох іпостасях – режисера, художнього керівника, сценариста, костюмера! Жінка буквально взяла на себе непосильну ношу і вже не могла її скинути. Адже мала талановитих учнів, з якими завойовувала престижні місця на обласних і всеукраїнських конкурсах та фестивалях. І все це за відсутності приміщення для репетицій і вистав. Коли ж приймала нагороди з рук відомих у театральних колах людей, їй просто соромно було зізнатися, що у Борисполі немає свого театру.

Ситуація кардинально змінилася 2009 року, коли міський голова виконав обіцянку, яку дав свого часу пані Галині під час вручення їй чергової нагороди: у Борисполі з’явився свій, омріяний багатьма поколіннями акторів, театр. Першою виставою в ньому стала «Маруся Чурай», й одразу завоювала серця багатьох прихильників театрального мистецтва.

У постановці режисера Національного театру імені І. Франка Наталії Осипенко вистава дивувала своєрідним розміщенням акцентів. Маруся Чурай у виконанні Світлани Бевз не лише страждає, вона сильна, талановита жінка, легенда України. Вибір першої вистави для прем’єри в новому театрі, за словами Г. Поминальної, був не випадковим. Роль Марусі Чурай у ній блискуче зіграла Світлана Бевз, а Галина Поминальна створила незабутній сценічний образ матері легендарної Чураївни.

Додатковий штрих до історії Муніципального театру та образів двох непересічних особистостей, нинішніх ювілярок. Розповідає Г. Поминальна: «Іду до мера затверджувати виставу, а Марусі Чурай ще й досі немає. І це мене невимовно бентежить – постійно шукаю, до всіх приглядаюся, а знайти Марусю не можу. Іду і… бачу біля фонтану стоїть наша Світлана. Я дивлюся на неї й очам не вірю: ось вона, Маруся Чурай! Підходжу до неї і кажу: «Ти, Світланко, будеш Марусею!» Так, ми вже були на той час знайомі, творчо співпрацювали. І треба ж було мені її тоді побачити.

Потім була спільна робота обох талановитих актрис у виставі «Батько», виставах за творами Чехова, багатьох інших за творами українських класиків і сучасних авторів. С. Бевз спочатку працювала директором Муніципального театру, пізніше його художнім керівником, виконувала ролі майже в усіх театральних виставах, а нині знову обіймає посаду директора. Г. Поминальна — художній керівник, провідна актриса, керує дитячою студією при театрі. А ще їй дуже подобається саме режисерська робота. Тож надає нову трактовку, осучаснює народні українські казки, вистави на сюжети яких разом зі своїми вихованцями ставить у муніципальному театрі. Обидві живуть театром, іноді зовсім забуваючи про матеріальні чинники. Обидві, не змовляючись, зізнаються: просто щасливі нині, адже в них незабаром буде свій великий театр. Міський голова пообіцяв добудувати додаткову залу на 350 місць, вже й проектанти приїздили.

Своїм головним завданням обидві ювілярки вбачають підняти рівень театру, його творчу планку на таку висоту, щоб вийти на всеукраїнський рівень. Вони пишаються його історією. Адже ниточка тягнеться ще з двадцятих років минулого століття, коли у 1924 році Лесь Курбас організував у Борисполі п’яту студію свого театру «Березіль» (четверта була у Києві).

Тож, незважаючи на вже набутий досвід, обидві продовжують навчатися. А ще з оптимізмом зауважує: «Наше життя лише починається». І мають певну рацію. А на підтвердження Г. Поминальна згадує про відому актрису Фаїну Раневську, яка розпочала свою справжню кар’єру у п’ятдесятирічному віці й переживала творчий злет, ставши відомою всьому світові.

І справді, чому ж так не стверджувати, коли працювати в театр приходять не лише молоді талановиті особистості, до співпраці залучено такого відомого митця, як народний артист України, лауреат премії імені Тараса Шевченка, провідний актор Національного театру ім. І. Франка Петро Панчук. Тож у перспективах для театру обидві жінки вбачають можливості для свого подальшого творчого зростання.

Ще один штрих до портрета цих творчих жінок: обидві ще й активно знімаються в кіно. «Повернення Мухтара», «Сімейні мелодрами», «Відділ сорок чотири», «Слідчий», «Код Костянтина» — ось лише кілька кіношних історій, в яких довелося грати, та їх набагато більше. Обидві зізналися, що більше подобається грати ролі негативних героїнь, вони цікавіші.

А може, все-таки є рація вірити в гороскопи? Адже народжені в один березневий день під сузір’ям Риб, тільки з різницею в двадцять років, вони так схожі між собою – вишукані, артистичні, імпульсивні, вразливі… І обидві по завершенні нашого спілкування пригадують таку знакову фразу незабутнього Богдана Ступки: «Ми працюємо над такими речами, які не можна купити»! Тож у день їхнього спільного ювілею і напередодні жіночого свята побажаймо обом щасливим бориспількам життєвого і творчого довголіття і, звісно ж, міцного здоров’я для здійснення своїх творчих мрій! Ну а про гроші? Було б здоров’я, гроші додадуться.

Наталія Можайкіна,
«Трудова слава» від 04 березня 2016 року,
фото Віктора Співака з театрального архіву

Світлана Бевз

Галина Поминальна

сцена з вистави «Маруся Чурай»