МУНІЦИПАЛЬНИЙ ТЕАТР «БЕРЕЗІЛЬ»
Бориспільської міської ради Київської області

 

На бориспільському театральному небосхилі з’явилося нове ім’я. Знайомтеся: Анна Самініна — відома в столичних театральних колах режисер, актриса кіно і театру, викладач майстерності актора в Київському Національному університеті культури і мистецтв. Віднедавна зарахована до штату Бориспільського муніципального театру на посаду режисера. Бориспільські театрали переглянули одну за одною протягом трьох місяців три її вистави. Стосовно ж творчості, то оригінальні постановки А. Самініної вразили новаторським підходом до втілення творчих ідей, оригінальною режисурою. Розмова з режисером відбувається напередодні відзначення 27 березня Міжнародного Дня театру.

«Орієнтуємося на сучасний європейський театр»

Кор.: Анно Євгенівно, бориспільці, які побачили вистави у Вашій постановці, помітили принципово новий крок у сценічному втіленні драматургічних творів. Під час роботи над ними орієнтувалися на конкретного глядача?

А. С.: Ми не намагаємося догодити глядачеві, хочемо його не лише зацікавити, а й здивувати. Я вірю в глядача, вірю в те, що пересічні бориспільці сприйматимуть сучасний театр. Тобто не йдеться про рівень — провінційний чи ні, такого поняття вже немає. Усі сучасні люди, де б вони не мешкали, користуються Інтернетом, дивляться сучасний кінематограф, телебачення.

І все ж скажу: не кожні директор і театральний режисер настільки готові для сприйняття новаторського в театральному мистецтві, як у Бориспільському муніципальному театрі. Мені було легко домовлятися з директором Світланою Бевз і художнім керівником Галиною Поминальною, побачила їх високий рівень, готовність до сприйняття нового. Тож невдовзі зробили генеральний прогін, одразу ж відбулася прем’єра першої вистави, а за нею і всіх інших.

Кор.: Не секрет, що у Ваших виставах усі ролі виконують молоді актори.

А.С.:Так, ми орієнтуємося, в першу чергу, на молодь. Хоча наші спектаклі розраховані на всі вікові категорії. Бачу, як у процесі їх показів мої учні творчо зростають. Це справжнє диво! Вони вже навчилися грати, а тепер стають справжніми акторами. А те й інше — різні речі, адже можна вміти грати на сцені, та не відбутися як актор. Ніяка навчальна студія не дасть того що професійна сцена. І тішуся, що тепер вона в нас є.

Відродження

Кор.: Знаю, Ви працюєте за системою Леся Курбаса, відомого українського режисера всесвітнього рівня, розстріляного в роки сталінщини, засновника бориспільського театру «Березіль». Розкажіть про це детальніше?

А. С.: За влучним висловом Леся Курбаса, школа українського актора – це розумний арлекін. Вона кардинально відрізняється від російської. Насадження другосортності, меншовартості, так званої шароварщини (ну, ось такі ми, над нами і посміятися не гріх) було продуманою політикою в ставленні до українського театру. Як не могло бути двох партій, так і двох театральних систем.

У нашому театрі переважає природна, інтуїтивна гра. Тут навіть не в мові справа, до речі, деякі з вистав граємо російською. Не це основне — у нас природа акторська інша. Наш театр, на відміну від російського, чоловічого за своєю суттю, можна назвати жіночим, навіть материнським, хоча в жодному разі це не означає применшення ролі чоловіків. Але ми язичники і в нас превалює жіноче начало.

Я до цього також прийшла не одразу, оскільки за походженням росіянка, хоча й корінна киянка, закінчила в інституті Карпенка-Карого російський курс. Коли ж поїхала до Москви й почала грати в одному з тамтешніх театрів, поступово зрозуміла, що я інша. Мене, до речі, там хохлушкою називали, та не простою, а впертою. У них, коли чоловік б’є жінку, то це означає любить, так росіяни кажуть. У нас, коли чоловік прийшов пізно додому, тут уже й дружина у повній бойовій готовності, руки в боки та зі скалкою! У них Баба Яга — страхіття, а у нас відьма — красуня.

Коли повернулася в Україну, для мене як людини творчої розпочалося інше життя: зрозуміла сутність українського театру. Добре знаю систему Станіславського, її також знають мої учні, прочитали, вивчили, але це не їхнє. Тому в моїх виставах граємо за системою Леся Курбаса.

Кор.: Своїм становленням саме як режисера завдячуєте Центру Леся Курбаса?

А. С.: Так, у цей Центр чимало сил вклав незабутній Лесь Танюк, з яким прощаємося в ці сумні дні, народний артист України, режисер театру імені Івана Франка, який очолює його дружина Неллі Корнієнко. Уже звідти потрапила до Будапештського університету театру і кіно, де одержала спеціальність режисера, у 2010 році стала лауреатом Вишеградського фонду. А у 2012 році — стипендіатом Президентського гранту. Нині продовжую підтримувати тісні зв’язки з Центром Леся Курбаса, працюю як викладач театрального мистецтва, знімаюся в кіно, беру участь у цікавих проектах. А тепер додалася ще й робота в Бориспільському театрі.

«Це не експеримент, це просто рух уперед!»

Саме так називає режисер свою роботу в Муніципальному театрі. Не заперечуючи його попередній досвід, демонструє новаторський підхід і стверджує: «Усі жанри хороші, крім нудних!»

Кор.: Пані Анно, розкажіть глядачам про свої нинішні напрацювання, які дехто вже зміг переглянути, адже, гадаю, вибір репертуару не випадковий.

А.С.: Так, береш п’єсу і думаєш, що це комедія, а починаєш працювати над нею і розумієш: вона не лише для сміху написана, вона про наше з вами життя і змушує думати не тільки глядачів, а й нас, акторів. Ось як ці ненароджені діти з кульками у виставі Неди Нежданової «Морг № 5». Або виникають запитання, чи померли насправді жінки-героїні вистави і хто зачинив двері моргу? Подобається, коли глядач починає розмірковувати: так чим усе закінчилося? А цим героїням, на мою думку, надано ще один шанс: вирішувати самостійно – чи ти виносиш дитину, чи вб’єш її лише тому, що в тебе квартира затісна?

У п’єсі «Валентинів день» прагнули розповісти про справжнє кохання, якого інколи все життя чекають. І в першу чергу, адресували свою роботу молодим людям, адже деякі з них не вірять, що воно існує. А от я вірю! Отож разом з акторами намагалася це довести.

Третю з наших вистав «Хаос, або Жінки на межі нервового зриву» підготували у жанрі коміксу. Працюючи над цією річчю фінського автора, чимало взяли з надбання Леся Курбаса. Адже достатньо переглянути світлини його вистав, щоб переконатися в їхньому пластичному вирішенні.

Кор.: Ваші плани на найближче майбутнє?

А.С.: Знаєте, кажуть: хочеш розсмішити Бога, розкажи про свої плани. Тож не будемо загадувати наперед. Хоча, зізнаюся, на глядача очікують дві нові прем’єри, які покажемо у квітні. Ми ж приїхали сюди не на гастролі, а на постійну серйозну роботу: я і мої студенти зараховані до штату. Вдячні за увагу і підтримку місцевій владі, керівництву театру. Можу лише пообіцяти: працюватимемо з повною віддачею і не розчаруємо бориспільських театралів.

Наталія Можайкіна,
«Трудова слава» від 25 березня 2016 року,
фото Тетяни Підгурської

Режисер Анна Самініна.

Сцена з вистави «Морг № 5»